№5. Вулиця, де зберігаються спогади

October 26, 2022
October 26, 2022

Майже 18 років Анастасія Іващенко, авторка цієї статті, прожила на Пушкінській у Харкові ― за той час її життя змінилось кардинально. Вулиця теж дещо змінилась. Настя надіслала нам свої спогади про цю унікальну транспортну артерію в центрі великого міста. А проілюстрували ми її матеріал фотографіями з архіву харківської архітекторки Олександри Струмскас, організаторки ГО Dveryki. Звісно, що на фотках ― теж Пушкінська.

У мене досить довгі й цікаві “стосунки” з Пушкінською ― однією з найдовших, найпопулярніших, найзавантаженіших вулиць Харкова. Вона має багато історичних пам'ятників, що треба побачити. Але для мене Пушкінська зовсім про інше. Це унікальна вулиця, де зберігаються мої спогади. Місце, де студенти їдять піцу в “Буфеті”, слойки в “Кулиничах”, а кожний безхатько  зі своїм стилем та історією. Це затишні кав’ярні. Це життя, яке ніколи не зупиняється. Тож, ось моя історія…

2004 рік, мені 20, я пишаюсь тим, що після трьох років навчання в Миколаївському педагогічному стала студенткою найкращого на той момент юридичного навчального закладу в Україні ― Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого або “Юрки”. Восени цього року я приїхала на першу сесію в жовтий і неймовірно красивий Харків. Я тоді не розуміла наскільки місто велике, не розрізняла Салтівку та Олексіївку, бо одразу опинилася на вулиці Пушкінській. Навчалася на заочному. Перші два роки кожну сесію я жила в гуртожитку політехнічного університету за “Гігантом” у кінці вулиці (“Гігант” ― ще один гуртожиток політеху, розташований у масивній споруді в стилі конструктивізм, що збудована майже сто років тому).

Пишу про це, а в мене на голові осінній вільний вітерець, який виплітає з волосся спогади про час першої закоханості в місто, коли ще не бачиш недоліків (корки на дорогах чи те, що знову вирубують дерева для розбудови люксового котеджного містечка з гучною назвою “Shatilovka Hillside”). Мій ареал знаходився навколо Молодіжного парку. Тоді він був брудненьким, занедбаним, відомим тим, що розташований на місці колишнього цвинтаря. Мене, як дівчину з провінції, тоді дуже вразило, що в парку збереглися могили видатних діячів України, імена яких я добре знала зі шкільних підручників.

Парк Молодіжний став особливим місцем для мене. У 2004-му там можна було зустріти анімешників, а в хащах закинутої частини парку ― пусті баночки від настоянки глоду та напівзруйновані лави. Пушкінською ходив трамвай, що дуже заважало руху машин. Зараз мені треба трохи перескочити в часі, але я ще повернуся в Молодіжний 2015-го року.

З 2008 року я остаточно переїхала жити в Харків. Я знімала квартири на Салтівці, проспекті Гагаріна, Клочківській. Почала знайомитись з новими людьми, займатися йогою, пити якісне капучіно в “Домі Кави” та ходити на квартирники Моржа. Я швидко дорослішала і, здавалось, місто розширювалось навколо мене. Тут я знайшла і втратила кохання.

А в 2012 році одружилася, і ми захотіли “звити гніздечко”. Довелося позичити грошей і купити собі щось дійсно розміром з гніздечко: кімнату в комуналці 17,5 квадратних метрів, але з великим вікном просто перед МакДональдзом на вулиці Пушкінська, 40. Романтично до краю! Сидиш собі на підвіконні й дивишся кіно про міське буття: музичні джеми з п'яних студентів і життя працівників офісів. Коли не увімкнеш той телевізор, там завжди щось показують. Якось до мене приїхав дідусь у гості, так він увесь день просидів біля вікна.

Я добре знала цей район, бо багато гуляла тут, проходила повз свій майбутній будинок. Навіть одного разу впала в яму, яку викопали під час демонтажу трамвайних шляхів, бо дуже захопилася треком Depeche Mode “Personal Jesus” у навушниках. Звісно, я тоді ще не мала уявлення, що відбувається в стінах житлових будинків. А відбувалося ось що…

Наші сусіди пиячили й палили без обмежень. Вони постійно ходили один до одного в гості серед ночі. Життя навколо не зупинялося ніколи. Викликати поліцію вночі, бо хтось знову напився ― звичайна справа. А ще все було таке старезне, що просидіти декілька діб без світла чи води вважалося нормальним, комунікації не витримували навантаження. Ми не мали лічильника на електрику, бо ніхто не хотів розплутувати купу дротів, що накопичились після сотень мешканців, які змінювалися протягом десятиліть. Крім того, у нашому будинку було перевантаження напруги ще й через те, що офіси, кафе й крамниці першого поверху потребували набагато більше енергії, ніж розраховувалось під час проєктування. Адже перші поверхи були переобладнані під комерційні потреби набагато пізніше. Деякі приміщення мали нові добудови для збільшення внутрішнього простору.

У 2015-му мені так набрид шум та нічне освітлення цілодобового МакДрайву, що ми вирішили здати кімнату і зняти справжню ізольовану квартиру. Нам пощастило швидко знайти її на Пушкінській, 96. Це “професорський” будинок прямісінько напроти парка Молодіжного. Він знаходиться на розі з вулицею Студентською, тож навколо було багато студентських гуртожитків, але при цьому досить спокійна атмосфера. Я завагітніла, і в 2016 році в цьому будинку в нашій орендованій квартирі на 8-му поверсі народився мій старший син. Ми прожили там ще два роки.

Я знову опинилася в Молодіжному парку, але вже в дорослому житті, де я ― мама. Парк теж змінився за цей час. Тепер тут чистіше, є дитячий майданчик. Лавки нові, кафе теж нові. Але та частина, де можна знайти склянки від настоянки глоду, поки без змін.  Я обожнюю цей парк і досі. Якщо йдеш головною стежкою крізь нього, то ліворуч гуляють діти на майданчику, а праворуч ― люди із своїми собаками. І це святе розділення є заходом безпеки, аби собаки не лякали дітей. Ми із сином провели багато часу, сидячи на лавках та спостерігаючи, як власники джек-рассел-тер'єрів збираються на своїй галявині і спілкуються кожен день. У парку  вистачає місця для компаній власників різних пород собак. Пам’ятаю одного чоловіка з німецькою вівчаркою, який кожен ранок гуляв зі своїм кухликом кави, що виніс з дому. Це було дуже затишно: усі з модними кіпкапами, а він зі звичайним глиняним горнятком з ручкою.

Нам довелося переїхати звідти в 2018-му і випадково знайти житло на Пушкінській, 20. Вау, знову ця вулиця! На мою думку, новий район був зовсім не призначений для життя, бо поруч ― ані дитячих майданчиків, ані місць для паркування, ані затишних парків. Скрізь люди, які поспішають до офісів. Майже всі квартири здаються подобово, тому не було такого відчуття, що ти вдома. Ми протрималися там менше року. Гуляти ходили до парку Шевченка, що за 20 хвилин пішки. У тій частині вулиці не було моїх улюблених місць з кавою, тому ми постійно ходили десь подалі від дому, щоб гуляти, їсти чи зустрічатися з друзями. До цієї частини вулиці я не маю палких почуттів, тому яскравих спогадів не залишилось.

На жаль, я не пам’ятаю номер трамвая, що ходив Пушкінською. І навіть не пам’ятаю, куди можна було ним доїхати. Але я б повернула трамвай, бо класно мати альтернативний громадський транспорт. Це більш екологічно та атмосферно. А ще це робить вулицю приємнішою для тих людей, що там живуть, а не лише приїжджають туди в офіси. Трамвай + велодоріжки = це те, що мені б сподобалось на Пушкінській.

Зараз стає актуальним перейменування назви вулиці. Я б запропонувала відмовитись від будь-яких прізвищ і звернутись до розуміння діяльності, що дає сама вулиця. Наприклад: вулиця Гарних Прогулянок, Довгих Розмов, Народження Життя, Молодіжна, щось таке. Бо Пушкін не залишив після себе геть нічого на тій вулиці. Не залишив, бо ніколи не жив там.

PS. Я, скоріше за все, теж нічого там не лишила. Але, якщо пофантазувати… Я точно залишила спогади про себе, бо спілкувалась з колишніми сусідами, допомогала і просила допомоги. Ось одна невеличка романтична історія. У Молодіжному парку посадили маленькі липи. Хтось зламав одну. Гуляючи, ми побачили це і надали липі “першу допомогу”. Вона продовжила жити. Ми приходили її провідати кожний рік. Зараз це високе красиве дерево, яке пам’ятає мене. Я вірю.

Автори тексту: Настя Іващенко, Тетяна і Ярослав Яковлеви / Редактура: Тамара Тельнова

Фотографії: Олександри Струмскас, проєкт dveryki_kharkiv

read more:

Читати ще: